Минуле століття для українського народу, попри трагічні події двох світових воєн, які чорним крилом смерті зачепили наші землі, позначене ще й трьома жахливими голодоморами -1921-1923 рр., 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр.
Безумовно, кожен з них мав свої обумовлені причини.
Перший голодомор 1921-1923 рр., відбувся внаслідок, як об’єктивних, так і суб’єктивних причин: руйнівної для сільського господарства громадянської війни, засухи, повальної більшовицької «продразвьорстки», яка викачувала з села «надлишки хліба» . Проте, вождь російських більшовиків Володимир Ульянов –Ленін не хотів визнавати сам факт голоду в Україні. Бо коли більшовики звернулися за продовольчою допомогою для голодуючих то просили її тільки для Поволжжя. І лише завдяки вимозі Американської організації допомоги (АРА), що надавала продуктову допомогу голодуючим Радянської Росії, гарантувати отримання допомоги Україною, така допомога була отримана і голодуючими України. Як ще відносились більшовики до потреб голодуючих?
Характерною для політики уряду тогочасної Росії є відповідь одного з її керівників – Льва Лейби Троцького – Бронштейна українським селянам – прохачам про допомогу голодуючим: "Вы говорите, что вы голодаете? Что вам не хватает хлеба? Нет, вы ещё не голодаете … Это ещё не голод. Вот когда матери начнут есть своих детей, вот это будет уже голод!»
Саме такий людомор влаштувала тогочасна влада СРСР, на чолі з Й.Сталіним, на теренах України і в районах де проживали українці - на Кубані, в Сибіру, Північному Казакстані, у 1932-1933 роках. Цей голодомор мав політичний, тобто штучний характер і мав за мету повністю підпорядкувати собі українське село, загнати всіх у колгоспи, а незгодних відправити в табори, або на той світ, відродити повністю вже комуністичне кріпосне право…
Третій голодомор – 1946-1947 років мав місце в контексті післявоєнної реставрації системи викачок сільгосппродукції від селянства. Звичайно, свій вплив на урожай 1946 року мала післявоєнна розруха і неврожай через засуху… Проте, варто звернути увагу на той факт, що під час гітлерівської окупації українське село не голодувало. А після війни у народу прокинулися сподівання на те, що радянська система не буде такою жорстокою як у 30-х роках. Під час війни радянські партизани навіть розпускали на окупованих територіях чутки, що після перемоги колгоспи розпустять, а селянам роздадуть землю. Більше того, Україна стане самостійною державою, для підтвердження цього було створено Міністерство оборони та Міністерство закордонних справ України … Хоча їх права були суто декларативними. Всі питання вирішувала Москва. Академія наук УРСР під час евакуації в Уфі та Спілка письменників України, яка також там знаходилась, мали більше автономії і свободи ніж у передвоєнний період. Вчені і письменники говорили про захист і розвиток української мови, виділяли роль республіки та її жителів на фронтах радянсько-німецької війни, прославляли українську землю і свій народ … Йосип Сталін до пори-до-часу терпів такі «художества». Проте … Першим дзвіночком для української інтелігенції стало обговорення у січні 1944 р. кіноповісті О. Довженка «Україна в огні» не засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). Твір засуджувався, як антирадянський.
Якщо подивитися на культурну та ідеологічну політику тих років, то стає зрозумілою загальна мета Й. Сталіна та керівництва СРСР – звинувачення українських істориків, учених, письменників в буржуазному націоналізмові за те, що було абсолютно дозволено під час війни і деякий період після війни, і навіть схвалювалося вищими посадовцями. Система поверталася на «круги своя», до того що було притаманно в 30-х роках. Післявоєнні судові процеси над керівниками вищого рангу-так зване «Ленинградское дело» в результаті якого були розстріляні А. Вознисенський та М. Кузнецов і сотні комуністів Ленінграда і області, справа Маршала Георгія Жукова - засудження до смерті генералів Гордова та Кулика, перебування в таборах маршала авіації Новікова … Це вершина айсберга. А слід було приструнити його основу – народ. Мільйони солдатів повернулися з фронтів до рідних домівок. А це були в своїй більшості селяни. Вони могли бачити, як живе капіталістична Європа і порівняти з «процвітаючим» життям в соціалістичному, сталінському СРСР… Висновки були не на користь Країни Рад тому їх знову потрібно було загнати «в стійло». Щоб не рипалися. В 1947 році скасовуються Свято Перемоги 9-травня як вихідний день і виплати за бойові ордени, поранення та контузії… Щодо голоду 1946-1947 рр. – то це був один із етапів приструнення українського села в післявоєнний період. Звичайно, через засуху врожай був досить низьким. В Україні врожайність становила 3,8цент. зернових з гектара (по СРСР – 4,1цнт.)… Але основною прикметою третього українського голодомору стала непомірна викачка зерна та інших продуктів із села. Не слід забувати, що величезним тягарем на плечі селянина лягали податки, і так звана, контрактація. Податки на присадибну ділянку згідно її розміру, а окрім того, податок з кожного дерева-яблуні, груші, сливи і т. д., а також з кожного вулика пасіки. Щодо контрактації, то це «винахід» в СРСР форми заготівель сільськогосподарської продукції. Селянину надсилалось повідомлення скільки він має здати картоплі, квасолі з присадибної ділянки, якщо була корова – продати державі 360 літрів молока за безцінь (по 2 коп. за літр), здати 20 кг. м’яса, навіть якщо не було ні свині, ні курки, а також курячі яйця. Якщо поточного року це не здавалося, то ці «недоїмки» плюсувалися до плану на наступний рік. Інколи «недоїмки» набігали за кілька років, тоді «уповноважені» конфісковували для держави майно селянина, яке в нього було - шафу, свиню, корову… В іншому разі – давали реальний табірний термін.
… 4 липня 1946 р. Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У приймають постанову про план хлібозаготівель з урожаю 1946 року. У ній затверджується річний план здачі зерна державі з урожаю 1946 р. по УРСР в кількості 340 млн. пудів. Але вже 22 липня цими ж органами приймається наступна постанова, у якій вказується, що з «метою безумовного виконання державного плану хлібозаготівель кожною областю і районам УРСР надати право виконкомам облрад і райрад, обкомам і райкомам КП(б)У… збільшити обов’язкові поставки зерна державі в межах до 50% від розмірів зернопоставки. Для Кам’янець – Подільської області такий план складав 800 тисяч пудів з урожаю 1946 р.. Але владі й цього показалось замало. Тому 17 серпня 1946 р. ці ж республіканські органи на основі постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) виносять свою постанову: «… дозволити … , як виняток на 1946 рік збільшити колгоспам, які мають високий врожай, обов’язкові поставки зерна державі в межах до 100% від розміру зернопоставок».
Кам’янець – Подільській області накинули ще додатково здати 500 тисяч пудів зернових культур.
А по Україні московський центр, збільшив хлібозаготівельний план з 340 до 362 млн. 750 тис. пудів із 540 млн. зібраних…
Для викачки зерна в Україну направили на посадку першого секретаря ЦК ВКП(б)У, давнього «друга» українського народу секретаря ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича, який замінив на цій «должності» Микиту Хрущова, що виявився за словами Сталіна «слишком мякотелым». Лазар Мойсейович прибув разом з директивою ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР в якій вимагалося «покласти край гальмуванню обмолоту й очистці зерна, викривати й судити крадіїв і приховувачів зерна, виявляти прихований хліб і здавати державі».
Після цієї директиви каральними та партійно - радянськими органами було притягнуто до відповідальності 6029 чол. Голів колгоспів звільнили – 596, виключили з партії – 321, партійні стягнення отримали 1353, а 607 були віддані до суду.
Наприкінці 1946 р. «голод набрав обертів». Значна кількість населення опухла від недоїдання бо на трудодень в тому році видавали в середньому по 170 гр. зерна. Секретар Кам’янець – Подільського обкому КП(б)/У А.Устенко інформував київську владу: що «продовольче становище сільського населення області є вкрай важким...» і «перевіркою встановлено що до 400 тис. чол. дуже потребують продуктів харчування (третя частина населення області -автор), а 14863 чол. в т.ч. 9659 дітей знаходяться в стані гострої дистрофії, з яких 2685 чол. направлені в лікарні. З голоду померли вже 165 чол.»
Секретар обкому також повідомив, що найбільш загрозливе становище склалося у Новоушицькому та Кам’янець – Подільському районах. Повідомлялось, що в зв’язку з «продовольчими труднощами» почастішали «випадки грабунків, кражі худоби, продуктів, в окремих селах вони набули масового характеру… Дійшло до того, що окремі громадяни навмисно здійснюють крадіжки, щоб їх заарештували, так як в’язням відпускають по 300 грамів хліба.»
В кінці доповідної А.Устенко просив надати області допомогу – позику зерном 600-800 тони.
Весною 1947 р. голод в Україні ще більше посилився. Станом на 1 червня 1947 р. в республіці, за офіційними даними, вже було 1 млн. 74 тис. 314 дистрофіків, з яких 77,1 % (828тис. 429 чол.) були сільськими жителями… Ті, хто вирощував продукти – вмирали і страждали від їх нестачі. Це один із «здобутків» комуністичної влади часів СРСР… Наслідком цього всього стало не тільки фізичне виснаження та знесилення, але й занепад духу , морально – політичних настроїв у населення, зневіра у колгоспному ладу та радянській владі в цілому. Свідченням цього є листи громадян до своїх рідних і близьких, які служили в рядах Червоної Армії. Так, підліток з с.Путринці Кам’янець – Подільського району М.Криворук писав до свого дядька, командира РСЧА: «Дорогий дядя! Напишу як ми живемо. Мама померла. Осталось нас 5 малих. Мені найстаршому 13 років. Вдома голодуємо, хліба нема. Одна картопля і вода…»
Демобілізований з с. Юрченки Ф.А.Черевань написав своєму однополчанину до армії 4 квітня 1946 р. : «Я демобілізувався .. у сім’ї 7 чоловік. Дружина на зароблені трудодні отримала 30 кг., а картоплі нічого не дали. Про худобу й говорити нічого, немає чим годувати. Не знаю, що робити, годуй дітей чим хочеш. Краще було залишитися в армії, ніж дома. Тут ще податки доводиться платити. сорок кілограмів м’яса, яйця і все решта….»
Такий же лист написав інвалід Вітчизняної війни однополчанам з с.Снітівка Г.Г. Шандига 6 квітня 1946 р. про те, що «йому інваліду ніхто ніякої допомоги не надав, ні райвиконком, ні військкомат.»
Листи з подібним змістом до військовослужбовців писали жителі Меджибізького, Городоцького, Деражнянського, Теофіпольського, Чорноострівського, Ярмолинецького районів.
Колгоспниця с.Головченці Меджибізького району О.Чорна писала родичу в армію 26 вересня 1946 року: «…Хліба на трудодень видали по двісті грам. Як жити і виховувати дітей я собі не уявляю. Прожити цей рік і дивитися на дітей як вони страждають – просто жити не хочеться»
Колгоспник Манзюк з с.Гатна Деражнянського району 28 вересня 1946р. писав: «Переживаємо велике горе, так як хліба видали тільки по 100 грамів на трудодень. Ми отримали три пуди і вже з’їли. Картоплі не має, поросята здохли, є одна корова, а кормів не має. Наклали великі податки, а платити нічим. Як подумати то з розуму можна зійти … Підходить зима, будемо жити в холоді і в голоді.»
Професор Чернівецького національного університету Петро Брицький із с. Лисанівці тодішнього Меджибізького району (зараз Старосинявського – автор) свідчить що основною робочою силою у тогочасних колгоспах були діти й підлітки. А також жіноцтво. В 1947 р. в колгоспах України працювали 792,8 тис. підлітків віком від 12 до 16 років. Самі орали, сіяли, садики самі обробляли, збирали, звозили до молотарки, знову орали на зяб. А в короткі літні ночі треба було ще й на жорнах змолоти, щоб взяти з собою в поле якийсь млинець. В колгоспі ім. Ілліча Петру Павловичу, який виробляв зі своїми 12-15 річними однолітками від 300 до 450 трудоднів, видавали на зароблений трудодень по 100 грамів зерна. Менше одного мішка… а майже у всіх них батьки загинули на фронті. Про це треба знати й пам’ятати …
Із спогадів жительки села Суслівці Гулько Гаші Петрівни, 1919 р.н.
Були великі недостатки після війни у 1947 році. Але тоді люди не пухли, не вмирали (під час окупації). У Летичеві були кагати картоплі, яка була закопана у 1943 році бо дуже вродила і була гарна, а коли нас звільнила у березні 1944 року Червона Армія, то ніхто про неї з людей не згадав… Бо в людей були харчі, було зерно. Аж тільки в 1947 році згадали про ті кагати і розкопали і носили по хатах те, що залишилося від картоплі – вона вже зробилась крохмалем і мала запах силосу. Люди пекли з того крохмалю млинці так і рятувались від голодної смерті … наші люди їздили в області Західної України і там купували кукурудзу.
Із спогадів жительки села Лисогірки Гарник Уляни Гнатівни 1904 р.н.
У 1946-1947 роках виховувала трьох дітей, чоловік не повернувся з війни. В 1946 році була велика посуха, а 1947 році знову був великий голод. В колгоспах на трудодень давали по 150 грам зерна. Люди повинні були платити великі налоги – здавали державі за копійки молоко, яйця, шкіру, м'ясо. Хто з людей мав корову то ще трималися. А більшість рятував ліс – збирали гриби, суниці…
Із спогадів Іванової (Мацько) Феодосії Казимирівни 1939 р.н. с.Шрубків .
Голодна весна 1947 року. Продукти закінчились і щоб не вмерти з голоду, мама піднімала нас до сходу сонця і ми йшли на ставницькі поля. Там у ріллі збирали напівгнилі цукрові буряки, варили чай та їли. А коли колгосп посадив картоплю то ми ходили вночі до кагатів, вибирали бараболю, що не встигла погнити. До кагатів ходило багато шрубківчан. І одного разу нас оточили на конях об’їзчики і взяли в полон та й повели на Ставницю, як злодіїв …
Врятувала нас від голоду баба Семинячиха – Троценко Ганна Романівна (1874-1964). Принесла відро картоплі й шматок сала, щоб мама допомогла садити їй картоплю. За виконану роботу додала ще клунок картоплі. Ми мали що їсти, а вічка з картоплі виколупали і посадили. Дуже того страшного 1947 року славна вона вродила.
Селяни з села Попелюхи Піщанського району писали до одного з керівників України М.Хрущова: (Хрущов очолював уряд України) «Микита Сергійович! Батечко наш і заступник! Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі гірше худоби живемо … Ніколи нам не було так важко як зараз. Харчуємося любодою і корою, а у кого є гроші – їде в місто і купує хліб. У нас ніхто хліба не продає, з колгоспу ми нічого не отримали, а як виконаємо план то всі подохнемо.
…З кожним роком все гірше і гірше. В колгоспі як не працюй, а гарантій ніяких, що щось отримаємо. В газетах пишуть що все добре, а в нас все погано … Люди всі змінилися – худі, чорні, злі. Говорять, що тепер правди не має, але вона повинна бути. Ми просимо у Вас підтримки Микита Сергійович!»
Селяни дочекалися підтримки від «дорогого» Микити Сергійовича. Звинувачений Сталіним у м’якотілості і знаючи чим це для нього може закінчитися, Хрущов. 17.01.1947 року пише лист генсеку ЦК ВКП(б) Йосипу Сталіну в якому подає ідею про «виселення колгоспників, які не виробили мінімуму трудоднів» «в места не столь отдалєнные». Микита Сергійович обґрунтовує свою думку тим, що при встановленому мінімумі у 120 трудоднів у 1946 році 86679 колгоспників не виробили жодного трудодня. У Кам’янець-Подільській та Житомирьких областях запланованого обов’язкового мінімуму не виробили понад 20 тис. осіб.
Йосип Сталін звернув на лист М.Хрущова увагу. Була створена комісія на чолі першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР Л. Берія , яка вивчила питання виселення з України «шкідливих», «паразитичних» елементів і згодом світ побачив таємний Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21.02.1948 року «Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя».
Рада Міністрів УРСР вже 20.03 1948 року ухвалила постанову №382 «Про заходи по запровадженню в життя Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21.02.1948 року.»
У Кам’янець – Подільській області перші колгоспні збори з цього питання були заплановані на 23-24.03.48р. У ці дні у 60 сільських колективних господарствах 29 районів області було проведено загальні збори, на яких прийнято рішення щодо виселення 343 осіб, з них172 жінок, та попереджено197 селян, які подали заяви про подальшу чесну працю.
Загалом з 23 березня по 9 квітня було проведено 239 загальних зборів, прийнято рішення виселити 1264 особи, 50% - з яких були жінки, 944 особи – попереджено.
Найактивнішими у застосуванні Указу виявилися партійно-радянські і господарські керівники Антонінського, Волочиського, Полонського, Старосинявського і Шепетівського районів .
Всього за 1948-1953 рр. з УРСР виселено 8870 осіб, (за іншими – даними 10598) чол. – 3645, жінок – 5175 назад повернулося після 1956 р.- 4764, з них у Хмельницьку область – 720 осіб.
Ініціатива Хрущова про підвищення таким чином продуктивності праці були високо оцінена Сталіним і поширена на всі простори СРСР. До – речі, будь-який голова колгоспу, бригадир таким чином мали змогу розправлятися над «неугодними» односельчанами, хто мав необережність вказати на недоліки в роботі керівництва колгоспу – села, їх п’янство або злодійську вдачу…
***
Апаратники радянських партійних і керівних органів районного рівня користувалися спецпайками, закритими їдальнями і буфетами. Робітники фабрик і заводів, працівники різноманітних установ і студенти отримували певну кількість продуктів на картки. Хліборобів, які на Поділлі складали 80% населення, держава кинула на призволяще. Як виживали більшість українських сімей? Чому трагедія 1932-1933 років у її вселенських масштабах в Україні не повторилася в 1946-1947 роках?
В листі жителя с.Кунча Теофіпольського району Іванюка у вересні 1946 року до родича-військовослужбовця є цікаве повідомлення: «В районі засуха… ще й град побив. На трудодні нічого не дали. Спасибі західним братам, що годують нас хлібом. Якщо б не вони прийшлось би нам помирати…». Тисячі жебраків і заробітчан можна було тоді, в голодні 1946-1947 роки, зустріти на теренах Тернопільської, Волинської, Львівської, Станіславської областей України. Місцеве населення співчутливо ставилося до голодуючих, ділилося з ним хлібом – сіллю…
Проте, гнаних голодом людей всюди підстерігало лихо. На залізничних вокзалах їх затримували загороджувальні загони. У своїх діях працівники міліції керувалися постановою Раднаркому СРСР від 28 червня 1942 року, яка категорично забороняла без спец перепусток їздити залізничним транспортом. Тільки на станціях Вінницького відділку залізниці за безквитковий проїзд знято із пасажирських вагонів 32937 чоловік, а з вантажних – 26979 чоловік. Майже третина з них 26979 були оштрафовані на суму 3125589 карбованців, а 737 віддані до суду.
Гнані бідою все одно захоплювали поїзд за поїздом. В дорозі їх переслідували банди грабіжників, які нападали на беззбройних чоловіків і жінок, силоміць відбирали останні пожитки, часто на ходу поїзда викидали із вагонів. Але була і інша біда. Вдень і вночі пильнували «за мєшочнікамі» «доблесные представители правохранительних органов». Хапали їх і конфісковували харчі, здебільшого забирали для себе. На станції Гречани тільки 20 лютого 1946 року міліцією було відібрано привезені з Тернопільської і Львівської областей 1260 кг жита, 890 кг ячменю, 39 кг кукурудзи і 45 кг квасолі. В акті про вилучення з обуреннями відзначалося, що окремі затримані громадяни пред’являли довідки із сільрад та колгоспів, видані як у них вказувалось, для «заготівлі посівного матеріалу»… Були в той час керівниками сільрад і колгоспів, як правило, вчорашні фронтовики, які намагались хоч таким чином допомогти нещасним односельчанам.
Земляки Устима Кармалюка з с.Головченці Жмеринського району Вінницької області залишили спогади про ті жорстокі часи.
Кармалюк Наталка Григорівна, 1917 р.н.
«Ой, Господи, краще не згадувати. Наголодувалися. Влітку 1945 року я повернулася з Німеччини. Сьорбнула там горя доволі. А тут нове лихо – голод. Їздили під Львів. Люди там жили совісні й сердешні . Чоловіки жінки славно одягнені. Попали ми на якесь свято. А ми в куфайках та кирзяках, з торбами за плечима. Жебраки та й годі. Працювали тиждень-два. За порося виміняла торбу жита, за роботу заплатили ячменем. Здеру на жорнах зварю кандьор, добавлю квасець – гичку – вже борщ. Якби не галичани був би 33-й рік.»
Лукашенко Марина Гаврилівна, 1920 р.н.
«Велика була біда в селі 1947 року. Нестатки, дома діти. Рятувались в «Западній». Взяла порося, продала в Тернополі. Міліція затримала, забрали все до копійочки. Як не просила: п’ятеро дітей, чоловік-фронтовик поранений. Добралася додому з голими руками. Діти плачуть… Боже, як витримали все…»
Литвин Олена Филимонівна 1906 р.н.
«Мій чоловік прийшов з війни калікою. Двоє наших діток померли ще в 1933 році. Довелось і «Западну» відвідати. Вдома злидні, голод. Біда починалася з Жмеринки. Тут міліція хапала всіх, арешт і в каталажку. То ми її обминали, як нечисту силу. Біля полустанка Сербинівка чіплялися за вагони. Міняли речі, але найчастіше - порося. Замотаєм в ганчірку сховаєм за пазуху а воно тільки сопе, думає що біля матері. За порося давали 2-3 пуди ячменю, жита, крупи – все брали, бо у нас була біда чорна.
В селах Тернопільщини, а я була там , давали їсти, розпитували про колгосп. В них там ще їх не було. Інколи хлібину всунуть в руки… Важке було життя. І зараз бачу, як молода жінка попала під поїзд, ногу відрізало, а в руці розірваний вузлик, пшоно сиплеться.
Між станціями Гречани і Жмеринка було дуже небезпечно. На підйомах засідали бандити і кидали гаки, якими стягували з вагонів не тільки мішки але й людей.»
Бориса Михайловича Кушніра, викладача Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (зараз університету) – пам’ятає не одне покоління студентів. Народився він у Монреалі 1921 року в Канаді, але батьки, 1924 року переїхали в СРСР. Борис Михайлович пройшов дорогами Другої світової війни, після демобілізації 1946 року навчався в Кам’янець-Подільському учительському інституті. Ось як він згадує свої студентські подорожі за продуктами в Західну Україну: «Їхали ми в сусідні Тернопільську, Львівську або Станіславську області.
… Міняли хто що мав або допомагали по господарству. І ті люди жалували нас, давали щось перекусити, а то і з собою. Добирались туди на відкритих залізничних платформах, або верхом на вантажних і пасажирських вагонах . Шляхи вкрили люди - наші земляки зі Сходу. Здавалося, що розверглася зловісна хмара і кинула на землю цю людську масу. Але всім знаходився кусень хліба, ложка борщу, чи жменя збіжжя. Крім того, міняли, хто що мав на продукти…»
На станціях Вінницької залізниці тільки 7 і 8 березня 1946 року «снято незаконно едущих в Западные области» 416 жителів Вінницької, 96 – Київської, 129 – Житомирської, 44 – Кам’янець-Подільської, 31 - Бобруйської, 67 – Поліської, 27 – Орловської, 34 – Калузької, 95 – Брянської, 29 – Гомельської, 16 – Смоленської, 41 – Одеської областей. Всі вони, як говориться в документах, їхали без квитків і спецперепусток органів міліції, у вантажних і частково пасажирських вагонах. Стояли на буферах і в тамбурах. На станції Деражня 26 травня затримали 300 вінничан, які прямували в Тернопільську область. Та це тільки зареєстрованих, а скільки людей пробивалися в Західну Україну, минаючи міліцію, пішки, на підводах, попутних автівках – не перелічити.
Не дивлячись на всенародне горе, Президія Верховної Ради УРСР заборонили купівлю й вивіз овочевих продуктів населенню східних областей України із західних на тій підставі, що начебто на кореноплодах з’явився рак, а вивіз зерна заборонявся - бо на те існувала кампанія державних заготівель хліба.
Тодішній перший секретар Львівського обкому КП(б)У І.Грушевський інформував секретаря ЦК(б)У Д.Коротченка про те, що «за останній час значно збільшився наплив колгоспників у райони Львівської області з Харківської, Дніпропетровської, Херсонської, Полтавської, Вінницької, Тамбовської, Орловської, Курської, Брянської, Калінінської областей та інших областей по закупівлі в селян хліба та інших сільськогосподарських продуктів… Прибулі купляють за гроші чи обмінюють за речі хліб, крупу, картоплю та інші продукти і пробувши 2-3 місяці, повертаються назад за місцем проживання...
Серед прибулих колгоспників є й такі категорії людей, які тимчасово наймаються на роботу, чи залишаються на постійне проживання.»
Селянські сини і дочки, з дитинства навчені землю орати і золоту пшеницю вирощувати, тепер пускалися в далекі мандри, щоб крадькома, ховаючись від своєї держави, привезти до рідної оселі хоч трохи хліба, врятувати рідних і близьких від голодної смерті.
Голод 1947 року не міг стати таким за своїми людоморськими результатами як «людомор-33» не тільки тому, що сталінському режиму не вдалося «закупорити» кордон між Західною і Східною Україною по Збручу та Надслуччю й ще й тому тому, що вся Западна була охоплена полум’ям антибільшовицької війни. Окупаційна «совецька власть» змушена була ночами тремтіти в своїх імпровізованих районних цитаделях, тобто цегляних будинках райцентрів, у яких вікна були замуровані і, перетворені на бійниці та під охороною внутрішніх військ МДБ. На оперативну роботу в села з’явилася тільки вдень, гуртом і то при зброї, але незважаючи на все це, не кожного вечора всі поверталися живі – здорові на ніч.
Відділи УПА безперешкодно рейдували не тільки на Рівненщині та Тернопільщині, але й на теренах Житомирської та Кам’янець-Подільської областей. Це сповільнювало темпи колективізації Західної України, та й проводилася вона з урахуванням силового спротиву з боку населення. Тут мається на увазі лише збройна боротьба УПА, а й індивідуальний спротив. За зайвий центнер награбованої пшениці той чи інший уповноважений представник району міг отримати «розписку посеред власної голови» - кулю в лоба. А кому цього хотілося? Тому, на відміну від Східної України продовольча ситуація була тут набагато краща.
Рейдові групи УПА та підпілля ОУН розповсюджували листівки на теренах Кам’янець-Подільської області
«Червоноармійці! Організовуйте революційну боротьбу проти Сталіна під гаслом: воля народам – воля людині! Геть тиранів і диктатуру сталінської кліки! Смерть Сталіну!»
«Бійці і командири Червоної Армії! Сталін найбільший ворог народу! Після Гітлера – час на Сталіна. Хай живе воля народів і людини!»
А як же ставилися до прохачів неофіційна влада, що в нічний час ставали цілком офіційного тобто всі ланки командування УПА – це окреме питання. Повинні знати одне: ніяких перешкод нещасним не чинилося, а населення до пожертв навіть заохочувалося. Більше того, на хуторах та в довкружних селах «хлопці з лісу» заохочували це робити за певною рознарядкою. Але робилося це потайки, аби не нашкодити ні місцевим людям, ні зайшлим пошуковцям хліба… Не дивлячись на те, що то були за люди - українці, білоруси чи росіяни. Не треба забувати, що поряд з тим, як селянин – західняк допомагав селянину – східняку він також змушений був виконувати доведений йому план хлібоздачі. Він з ним не тільки справлявся, а й виконував завищені у півтора рази плани хлібозаготівель. Про це треба пам’ятати всім. А не кричати про «проклятих бендеровцев которые у нас стреляли». А пригадати, чи не врятував кусень галичанського хліба чи жменя пшона когось з ваших рідних і близьких, сусідів і знайомих... Адже багато хто з мого покоління народжених в 50 і 60 роках минулого століття появився на світ завдяки саме бандерівському, галичанському кусневі хліба, який дав змогу вижити поколінню наших батьків- дітей війни та учасників війни. Про це треба знати і говорити… А щодо тих, хто кричить «они стреляли нам в спину», то це їх нащадки воюють сьогодні з «бандеровской хунтой» уже на Донбасі. Тільки уже не за допомогою голоду, а танків і «градів». «Братскій народ.» І куди від нього дінешся?
Р.S. Незважаючи на те, що населення своєї держави голодувало Радянський Союз постачав зерно в Болгарію, Румунію, Польщу, Чехословаччину, Францію.
Протягом 1946-1948 років поляки отримали від СРСР – 1,4 млн.т.зерна. Уряд Чехословаччини запросив 550 тис. т. зерна, але розчулений Сталін надав 600 тис. т. Тамтешніій головний комуніст Климент Готвальд від імені свого народу наобіцяв пам’ятати про гуманітарну допомогу СРСР. Поляки також клялися «ніколи цього не забути». Поставки здійснювалися і до Болгарії. В 1945 році було поставлено 30 тис. тонн кукурудзи і 20 тис. тонн пшениці, а в першій половині 1946 року ще 40 тис. тонн зерна. Румунії СРСР поставив у 1945 році 300 тис. тони зерна в порядку позики, а в 1946 році ще 50 тис. тони і 32 тис. тонн картоплі.
6 квітня 1946 року міністр зовнішньої торгівлі СРСР А. Мікоян підписав угоду про поставку Франці 500 тис. тонн зерна впродовж квітня – червня 1946 року, «враховуючи важке продовольче становище у Франції і прохання французького уряду радянський уряд вирішив піти назустріч Франції як своєму союзникові».
Заповнювалися також запасники резервного фонду СРСР в глухих лісах Сибіру та Уралу. В 1946 році було заготовлено 17,5 млн. т. зернових, а зимою 1947 року держрезерв хліба становив 10 млн. т.
У січні – червні 1947 року в Україні зареєстровано 130 випадків людоїдства та 189 випадків трупоїдства . В цілому у 16 східних, а також Ізмаїльський та Чернівецькій областях у 1946троці померло 282 тис., а у 1947 році - понад 520 тис. чоловік. Від голоду. І це були лише ті випадки, які офіційно зареєстрували загси УРСР.
Знову, як і в 1933 році, народ відгукнувся своїми творами на нову чорну біду:
Колосочки я зібрала
На колгоспнім полі,
І за це мені дали
Десять літ неволі.
Україно ти моя,
Жниво-хліборобная,
Москві хліб віддала,
А сама голодная.
Гречку, просо і овес
Забирає МТС
Жито і пшеницю
Шлють аж за границю,
А посліди і бур’ян –
Для робочих і селян .
Література:
1.Без права забуття. – Вінниця: ТОВ «Консоь», 2008. – 168 с.
2.Геноцид українців: деформація народної культури. – К.: ВД «Стилос», 2008. – 224 с.
3.Гончаренко Д. Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и голодомор , 2012. – 400 с.
4.Злочин / Упорядник Петро Кардаш. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – 2-ге вид. – 560 с.
5.Історія України: Джерельний літопис. Упоряд.: В.І.Червінський, М.І.Обушний, Т.Ю.Горбань, В.Є.Кругляков та ін.; За ред. В.І.Червінського та М.І.Обушного. – 2008. – 800 с.
6.Конквест Р. Великий терор. Сталінські чистки тридцятих років / Пер. З англ. Н.Волошинович, З.Корабліної. – Луцьк: ВМА «Терен», 2009. – 880 с.
7.Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ !Казка», 2005. – 736 с.
8.Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу. Факти і наслідки. – Вид. третє, скорочене. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – 288 с.
Матеріали підготували: Борисов В.В.
Комп'ютерний набір: Кошелюк А.В.
Відповідальна за випуск: Дмухівська О.І.
Write a comment